Идет строительство и реконструкция села и как и обещал президент Отремонтирована школа.
Построено админ здание возле хаты где родился Тарас возле школы .Строиться и чистится ставок под горой куда Тарас ходил за водой

если у кого что то есть пишите добавлю
надо добавить рассписание автобусов и поездов

А пока почитайте что пишут на других сайтах
заранее извиняюсь за плагиат.

Тарас Григорьевич Шевченко День рождения 9 марта 1814

День смерти: 10/03/1861

Поэт, художник

Тарас Григорьевич Шевченко родился в семье крепостного крестьянина 9 марта 1814 года в селе Морынци в Черкасской области. Рано остался сиротой. Грамоте учился у дьяка. В 14 лет взят "казачком" ко двору помещика П. Энгельгарда, с которым переехал сначала в Вильнюс, а потом - в Петербург. В 1832 г. отданный "в науку" художнику В.Ширяеву. В 1838 г. стараниями К. Брюллова, В. Жуковского, А. Венецианова, Н. Вельгорского, Е. Гребинки, И. Сошенка и других Шевченко выкупают из крепостничества.
В этом же году Шевченко принимают в Академию Искусств, которую он закончил в 1844 г. В 1843 и 1845 гг. посещал Украину. работал художником в киевской Временной комиссии по рассмотрению старых актов. В феврале 1847 г. Шевченко утвердили на должность учителя рисования Киевского университета. 24 марта 1847 г. за участие в Кирилло-Мефодиевском братстве и за антисамодержавные поэзии Т. Шевченко арестован и сослан солдатом в Орскую крепость Оренгбургского отдельного корпуса с царской резолюцией про запрет писать и рисовать. В ссылке Т. Шевченко как художника включили в состав экспедиции, заданием которой было исследование Аральского моря.
В 1857 г. благодаря стараниям друзей Т. Шевченко освободили из ссылки. И в 1858 г. он прибыл в Москву, потом в Петербург. В 1859 г. приехал на Украину, где находился под наблюдением полиции. Ему запретили постоянно проживать в Украине и обовязали переехать в столицу. Десятигодичная ссылка, болезни привели к преждевременной смерти Т. Шевченко 10 марта 1861 года. Похоронили его сначала на Смоленском кладбище Петербурга, а в мае 1861 г. прах перевезли на Чернечу (теперь Тарасову) гору возле Канева.
Т. Шевченко начал писать стихи во второй половине 30-х годов. В 1840 г. в Петербурге вышел его первый сборник поэзий "Кобзарь", в 1845 г. - героическо-романтическая поэма "Гайдамаки". В 1843-43 гг. он написал цикл поэзий "три лета" (главным произведением которого является "Сон"), поэму "Кавказ", послание "И мертвым и живым…", поэзии "Чигирин, Чигирин", "Великий льох", "Стоит в селе Суботове" и др., в которых остро выступил против социально-национального угнетения украинского народа. В заточении писал стихи, которые вскоре объединил в цикле "В каземате". В 1854-1858 гг. написал на русском языке повести "Музыкант", "Художник", "Несчастный", "Капитанша", "Близнецы". Последними прозаическими произведениями Т. Шевченко являются повесть "Прогулка с удовольствием и не без морали" и дневниковые записи "Журнал". В Украине в 1858 г. Т. Шевченко написал серию высоких образцов интимной и пейзажной лирики. Несколько произведений Т. Шевченко этого периода опубликовано в журнале "Основа" и альманахе "Хата".
Т. Шевченко является одним из самых известных мастеров украинской живописи. Он работал в отраслях станковой живописи, графики, монументально-декоративного оформления и скульптуры, в совершенстве владел техникой акварели, масла, офорта, рисования карандашом и пером. Он является автором более тысячи художественных произедений (не сохранилось более 160). В 1859-1860 гг. сделал офорты с произведений зарубежных и российских художников, за которые получил звание Академика гравировки.


Тая хатиночка у гаї
Ми в Моринцях. Це доволі велике село на Черкащині, котре відоме всій Україні, а може, й світу, адже тут народився наш Пророк. Як поселення воно нічим особливим не вирізняється з-поміж десятків інших, котрі ми проїхали дорогою з Києва. Так скаже той, хто промчить його транзитом. А ми, група київської інтелігенції, для якої поїздку до святих Тарасових місць організував Міжнародний благодійний фонд Святої Марії, минувши хат тридцять заможних моринців, звернули у вуличку праворуч і за кілька хвилин вже тут, де колись світ уперше почув голос немовляти, якому судилося його підкорити.
Безлюдне обійстя Якима Бойка, Тарасового діда по матері, враз стало затісним, коли його заповнили зо три десятки працівників дитячого видавництва «Веселка» на чолі з Шевченківським лауреатом Яремою Гояном, хористи «Жайворонка», працівники столичної мерії (яка, до речі, посприяла цій поїздці), журналісти. Попереду, звісно, наш натхненник і поводир у такій прощі, президент Фонду Святої Марії, депутат Київради Ганна Василівна Матіко-Бубнова.
Катерина Іллівна Урсалова, яка сьогодні господинею тут, запрошує в низеньку, біленьку з вікнами в чотири «блюдця» хатину. Під ногами шелестить присохла осока. Нею встеляли земляну долівку, аби літньої спеки в хаті трималася прохолода. Сіни, комора, горище, кімната, звісно, стилізовані під українську старовину часів кріпаччини, але речі, зібрані тут, справжні, хоча й по-музейному впорядковані.
Традиційна розповідь про побут, звичаї, родинні стосунки колишніх мешканців цієї господи, але на завершення Катерина Іллівна приберегла цікавинку.
– Хай троє із вас сядуть на лавку, – звернулася до гостей.
Коли вмостилися, зокрема і я, пояснила:
– Хто всідається під отим старим брилем (він висить над лавкою на стіні між двома вікнами), той – людина амбітна, високого польоту. У такої людини задатки лідера, вона на багато спроможна і чимало в житті досягне. До речі, свого часу цей бриль «дав оцінку» Віктору Ющенку, що теж сидів на цій лаві.
Цього разу місце під брилем вибрала Ганна Василівна, сама того не знаючи. Я сідав останнім, на місце поближче до столу. З цього приводу ніяких пояснень не було.
Не здогадався поцікавитися, чи то Тарасів дід Яким якимось мудрим умінням винайшов такий «прилад» виміру людських чеснот, чи подібним користувалися й інші.
Молодят – Катерину й Григорія Шевченків – дід Яким поселив поруч. По сусідству стояла пусткою хата каторжанина Копія, тож пан Енгельгарт дозволив. Видно, на особливому місці вона споруджена, якщо в ній народився геній.
Центром цієї оселі, якщо хочете, – центром всієї України – є звичайна плетена колиска, підвішена до сволока. Тут вигойдувалося маля на ім’я Тарас. Його назвали на честь святого Тарасія, на день вшанування якого вказував церковний календар. Але навіть інший дід – Іван, – який був письменним і читав Біблію, мабуть, не знав, що це ім’я певною мірою визначало долю онука. Святий Тарасій був бунтівним константинопольським патріархом. Бунтарем зріс і Шевченко. До того ж бунтівником був і Копій, господар хати, в якій мати породила Тараса. Втікши з каторги, він промишляв із ватагою в лісах, що були поблизу. До квартирантів претензій не мав, але Шевченки з того моменту, як він об’явився, почувалися незатишно в його оселі, тому й повернулися згодом знову в Керелівку, звідки був родом Григорій Шевченко.
…Тієї березневої ночі в Моринцях народилося два хлопчики. Спочатку баба-повитуха Параска побувала в Жарків, а тоді її покликали до Шевченків. Народилися два кріпаки, але Бог дав їм різну долю. Никодиму до скону судилася важка панщина, а Тараса Господь підніс до вершин світової слави, хоча легкого, щасливого життя теж не дав.
Із віконець цієї хатинки малий Тарасик уперше побачив широкий світ – чи буйнозелений, чи сніжно-білий. Не знаю, чи то випадковість, чи справді уподобання Шевченків, але місцину для помешкання в Керелівці, іншому біографічному селі, де зростав Тарас, вони вибрали таку ж, як в Моринцях. З одного боку, від вулиці, – обійстя відгороджене плотом, а з другого – нічим не обмежений стрімкий яр: і збігти вниз до води непросто, не те що піднятися. Але зате яка краса, які сади, який простір! Мабуть же, не випадково Шевченкова мати, порушуючи традиції, загадала поховати її тут, у саду під горою, а не на сільському цвинтарі. Милішою над усе, видно, була їй ця стрімка стежка, хоча й доводилося важко нею носити воду та прання. Мабуть, від матері успадкував Тарас прагнення знайти особливе місце для вічного спокою.
А ми поки що в моринській Шевченковій хаті довкола колиски. Кожен входив, вклоняючись їй. І виходитиме – вклониться ніби дякуючи цій великій, хоча зовні скромній сільській хатині. Одвірки низенькими робили колись, тож мимоволі пригинаєшся, ніби кланяєшся при вході й виході. Ярема Гоян приступає до дуже красивої й промовистої процедури: кладе в колиску «Кобзар», видрукуваний «Веселкою». У такий спосіб Тарас ніби повертається додому, але вже своїм невмирущим словом. І хоча наш лауреат отак дивотворить, як сказав, не вперше, телеоператорам кращих сюжетів годі й знайти.

Той руйнує, той мурує
На подвір’ї біля воріт крупним листом прагне неба особливого сорту вишня. Її посадив Віктор Ющенко.
Тутешні хранителі Шевченкового меморіалу не проминуть про нього згадати. Коли очікували його чергового приїзду, процедуру висаджування вишні обставили з помпою. Приготували новеньку лопату, поливалку хіба що не з бантиком, рукавички. А він відклав їх, став на коліна перед тією вишенькою, розпушуючи землю, перем’яв пальцями кожну грудочку. От і буяє деревце.
По-іншому, при краватках, висаджувало вишневий сад у городі обласне начальство, відзначаючи День довкілля. Дай Боже, щоб прижився і той молодняк.
Навпроти меморіальної старовини новобуд.
– Адмінбудинок для нас зводять, – охоче розповідає Катерина Іллівна. – До речі, за проектом Ющенка. Скільком високим гостям ми бідкалися, що і в дощ, і в сніг зустрічаємо відвідувачів, сидячі на призьбі Шевченкової хати, бо нема адмінприміщення. Поки були тут посадовці, обіцяли, виходили за ворота – забували. А Віктор Андрійович там же біля Шевченкової колиски взяв аркуш паперу і накреслив ескіз майбутнього адміністративного приміщення. Як бачите, вже й дах криють.
– А що з тією школою, котру почала зводити Валентина Шевченко, коли вона ще була головою Верховної Ради? – поцікавився літній хорист, який, очевидно, тут не вперше.
Нова школа за задумом Валентини Семенівни мала бути державним подарунком Моринцям й окрасою села: стільки ж люду тут буває, іноземці заїжджають. Маючи за радянської доби неабияку владну силу, й зініціювала новобудову. Віддала Валентина Семенівна спікерського портфеля – і справа згасла: недобудували школу.
– Вже розібрали її сельчани, цеглу порозносили по дворах, – невесело констатувала Катерина Іллівна.
Серед нашого товариства виявилася жіночка, добре знайома з Валентиною Семенівною, вона тут же взялася за мобілку, аби повідомити їй прикру звістку.
Валентина Семенівна не стільки обурилася такою безгосподарністю, скільки приємно подивувалася, що хтось ще пам’ятає, що будівництво нової школи у Шевченковому селі започатковувала саме вона.
Незнакомый Тарас Шевченко

Глава 1

ДЕТСТВО




Все мы родом из детства. Из страны звонких сосулек-леденцов, серебряных и золотых медовых шариков мартовских котиков, гуденья пчел над сугробами вишнево-яблоневого цвета, таинственных лесных чащ.
Именно в этой таинственной волшебной стране протекало и Тарасове детство. Увы, из самого того раннего возраста над ним тяготело проклятие. И совсем не крепостная нищета была причиной того проклятием. Не в бедности родился Тарас. Давно в прошлое отошли те времена, когда крепостной ничего не имел. Это же уже было Х1Х столетие. Крепостные, начиная с 14-15 годового возраста должны дважды на неделю идти на барщину и делать безотказно то, что им прикажет барский управитель. Должны платить деньгами или натурой десятину выращенного на той земле, что им предоставил пан. Пусть и унаследовали ту землю они от родителей но Закон отдал ее пану. Киевский губернатор Бибиков подавал царю рапорт о том, что многие из помещиков творят беззаконие и требуют от крепостных в посевную или жатву отрабатывать не 2, а 3 дня на неделю. Рапортует и просит разрешения наказать виновных...
Все, что крепостной заработал на стороне оставалось ему. На заработанное он мог и сам выкупиться и выкупить землю. Самые известные сахарозаводчики – Терещенко, Ханенки, Семиренки вышли из крепостных. Сами себя выкупили...
Не из бедных была и семья Тараса. Отец его Григорий Иванович Шевченко-Грушевский женился не по выбору родителей, а по любви, на красавице Екатерине Бойко, дочери зажиточного закрепощенного казака Якима Бойко из Моринцев.
В родительском подворье молодым было тесно, ведь у старого Ивана Шевченко еще было четверо детей. Поэтому Бойко добился у управителя Ольшанским кустом сел пана Василия Енгельгарда, отставного ротмистра Дмитренко, чтобы молодым отдали дом и землю их соседа Колесника. Та чужая земля и чужой дом и были причиной проклятия семьи Шевченко. Потому что не по Божески повелись с Колесником. Когда он ездил чумаковать, помощник управителя по Моринцам, погнал его жену, которая была на последнем месяце беременности, на жатву. Там она и умерла во время родов вместе с ребенком. Вернулся Колесник в пустой дом. Рассказали ему о зверстве того помощника управителя. Напился он с горя и сильно избил изувера. За это и прозвали его люди Копием. Но разве же мог допустить управитель, ротмистр Дмитренко, чтобы его помощника лупил его собственный крепостной? Отдал он Колесника в москали.
Вскоре началась война с Наполеоном и думали все, что пропадёт тот Копий где-то в чужой стране. Думал так и дед Яким, поселяя зятя с дочерью в подворье Колесника. Жили они здесь неплохо. Держали буренку, свиней и овец, имели волы с телегой и летом Григорий чумаковал. Зимой же зарабатывал деньги плотничаньем и стельмахством, потому что очень хорошо чувствовал дерево, любил работать с ним.
Но не долгим было то счастье. Тарас родился 25.02.1814, а уже через полтора года, разбив Наполеона, вернулась в Россию большая часть армии. Вернулся с армией и Колесник. Но не захотел он больше тянуть солдатскую лямку. Убежал. Пошел он домой, а в его подворье живёт семейство его соседа Бойко. Проклял человек захожих да и направился в гайдамаки. В те времена вокруг Моринцов были огромные темные леса с непролазными чащами. Вот в те чащи и направился горемыка. Зацитую Петра Шевченко в записи Конисского:
“Копий насобирал себе ватагу таких голых молодцев, как сам, окукобився с ними где-то в лесу. Из того гнезда и начал Копий набегать на людей и грабить по- разбойничьи, по-гайдамацки с ножом за голенищем. Несколько раз среди ночи нападал он и на Григория Шевченко, за то, что взял его дом. Придет, бывало, среди ночи, стучится в окно. Шевченко откроет форточку и спрашивает: ”Кто и чего нужно?” – а тот отвечает: “ Копий, вот кто! С людьми пришел к тебе в гости. Забрал еси мою землю и дом, так теперь корми нас. Не дашь по-чести, так дашь по-собачьи!” Вот таким путём Копий чисто обожрал Шевченко; за недолгое время забрал у него двенадцать овец и корову,